Форум міста Сміла

КІНЬ КАЛІГУЛИ

Який закон? Феміда перекліпає.
Центуріон - кентаврові рідня.
Коли із Риму від'їжджав Калігула,
він замість себе залишав коня.
Стояв той огир в перах і в попоні,
стрункі раби одмахували мух.
Сенатори, запрагнувши супоні,
поштиво нашорошували слух.
Кінь бив копи́том в римському сенаті,
у чорних шорах ніздрями дрижав.
І в тиші, од захоплень шелеснатій,
усі вставали, коли кінь іржав.
Ішли повз нього ритуальним кроком,
когось топтали, кидали груддя́.
А він стояв, косив кривавим оком,
цей кінь-мислитель, зверхник і суддя.
І що цікаво, не вели до стайні.
Ішли в той бруд, як бджоли в резеду.
Вони були на диво одностайні,
вони любили віжки і вузду!
Журились потай і вживали трунки,
у пишних одах прославляли хлів.
І мантії звисали, як натрумники,
під лаврами заплішених голів.

Коли ж тиран не вдержався на троні
й на повен зріст простягся у труні,
вони кричали: «Коні - незаконні!
А де той кінь? Вся справа у коні!»

А хвора правда так і не оклигала.
Стратенці йшли небриті, як стерня...

Він був розумний вбивця, той Калігула.
Він знав, кому поставити коня.

https://www.litmir.me/br/?b=266487&p=41

Пока живу - надеюсь!

Вночі із хаосу безсоння,
коли мій Всесвіт ожива,
як срібні птиці вилітають
ще неприборкані слова.

За день банальностей і фальшу
ото піднімеш стільки тонн,
що не напишеш, що не скажеш, -
"Не те!" - застогне камертон.

А день схитне свою орбіту.
Вступає ніч в свої права.
І Хтось диктує з-понад світу
непередбачені слова.

http://[hidden].me/books/lina-kostenko ... 64-17.html

Пока живу - надеюсь!

Пока живу - надеюсь!

Пишіть листи і надсилайте вчасно,
коли їх ждуть далекі адресати,
коли є час, коли немає часу,
і коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
- Ау! - і все, крізь роки і печалі.

http://kostenko.electron.[hidden]/menu3_1_83.html

Пока живу - надеюсь!

Простіше простого - зустрітись
в юнацькі дні,
в хороші дні,
спинитись,
пильно придивитись
і покохатися...
Так ні!
Було потрібно розминатись
на десять зим,
на десять літ.
Було потрібно подаватись
одне до одного в обхід.
Забути марення квітчасті,
пізнати смуток самоти
і, вже зневірившись у щасті,
впритул до щастя підійти.

"Вітрила", 1958

Пока живу - надеюсь!

ДОЛЯ

Наснився мені чудернацький базар:
під небом у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,
а другі - як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш.
А хто - і за мільйони.

Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто - золотом золотим.
А дехто - вельми сумнівним.

Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.

Я глянула їй в обличчя ясне,
душею покликала очі…
- Ти, все одно, не візьмеш мене, -
Сказала вона неохоче.

- А може візьму?
- Ти собі затям, -
сказала вона суворо, -
за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.

- То хто ж ти така?
Як твоє ім'я?
Чи варта такої плати?
- Поезія - рідна сестра моя.
А правда людська - наша мати.

І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.

Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, -
у мене жодних претензій нема
до Долі - моєї обраниці.

Пока живу - надеюсь!

ПЕРШ, НІЖ ПІВЕНЬ ЗАПІЄ...

Петро - не Юда. Він любив Учителя.
І вуст він зроду був би не отверз.
…Коли вели Ісуса до мучителя,
була сльота. Петро апостол змерз.

А тут раби і слуги архирейські
такий вогонь великий розвели!
Петро подумав: "Я лише погріюсь,
Бо хтозна, чи ще при́йдеться коли".

Він підійшов до ницих і бундючних
і руки грів при їхньому вогні.
Слуга спитав: "Ти також його учень?"
Була сльота. Сказав апостол: "Ні".

Він так сказав, і той його облишив.
Раби і слуги підкидали хмиз.
Месію били. В груди. І в обличчя.
Вогонь горів. Петро дивився вниз.

Коли ж Ісуса повели, одмучили
і розп’яли в такій височині,
слуга спитав: "Ти був між його учнями?"
Горів вогонь. Петро промовив: "Ні".

Він руки грів і зневажав Пілата.
В своєму серці плакав і скорбів.
Але вогонь продовжував палати.
І він сидів, як раб серед рабів.

Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме
святе учення у майбутні дні?
Слуга сказав: "Я ж бачив тебе з тими!"
І втретє він тоді відрікся: "Ні".

Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні?
Урятувався? Догоряє хмиз…
Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.
Зате інакше: головою вниз.

https://www.litmir.me/br/?b=266487&p=68

Пока живу - надеюсь!

Обережні люди придумали забобони -
між серцем і розумом знак заборони.
Між серцем і розумом - остороги.
Забобон - для кохання.
Забобон - для дороги.
З півдороги вернутись - погана прикмета.
Лихоліття криваві віщує комета.
Чорний кіт
на невдачу по вулиці шаста...
Ну, а що ви придумали, люди, на щастя?
Є які-небудь певні прикмети?
Не фатальні коти,
не зловісні комети?
Доброзичливі звірі
і ласкаві сузір’я?
Так і хочеться вірити.
І повірю.
А чого ж?
Уявляєте - щастя ще де то -
А вже є у людини щаслива прикмета.
Ну, там квітка, підкова, гніздо чи омела.
От людина і ходить собі весела.

"Мандрівки серця", 1961

Пока живу - надеюсь!

Прийшов у місто дуже гарний лось.
У надвечір’ї деревом здавався.
Сказали люди: "Це нам так здалось".
І через те ніхто не здивувався.
А що такого? Лосі нам рідня.
Креснув рогами - як трамвайні дуги.

Він, може, йшов до мене навмання -
з моїх лісів, з чорнобильської туги.

http://[hidden].me/books/lina-kostenko ... 64-72.html

Пока живу - надеюсь!

МАТИ

Вона була красуня з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика за гривеник,
топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Галдущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
і мала мрію гарну і чудну.

У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, -
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.

Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сво́лок, а на стелі -
щоб тільки небо, небо і зірки.

Уранці глянеш - хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.

Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала: - Перестань, бо вижену.
У тебе, - каже, - небо, як сіряк.

Якийсь художник у роки голодні
зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.

У нього й хмари вигинались зміями,
уже почав і сонце пломінке.
Вона сказала: - Ні, ви не зумієте.
Злізайте, - каже. - Небо не таке.

Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так - то не знайшлося маляра.
Все якось так - то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, -
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки...

http://www.ukrcenter.com/Література/Ліна-Костенко/24689-1/Мати

Пока живу - надеюсь!